Соборування та смерть

01 Квiтня 2022 17:37
172
Соборування та смерть

Соборування - таїнство Церкви, до якого православні приступають дуже не часто, зазвичай лише раз на рік. А тому з ним пов'язані маса домислів і забобонів.

Було це 18 років тому. Я на той момент вже майже рік служив настоятелем сільського храму в Подільській глибинці. До початку Великого посту був у повній впевненості, що мені, городянину, який розпочинав священниче служіння в Криму, моя нинішня парафія вже не готує жодних «відкриттів дивовижних», бо за майже рік я цілком познайомився з особливостями і сільського життя, і сільського пастирства. Але де там…

Досі з теплотою згадую, з якою готовністю відгукнулися мої парафіяни на щоденні постові служби, які виявилися для них новиною, оскільки всі мої попередники по парафії від самої повоєнної пори були настоятелями хтось двох, хто трьох парафій і служити постійно в одному храмі фізично не могли. Отже, відслуживши благополучно першу седмицю, я призначив на один із будніх днів соборування, встигнувши поскаржитися на власну забудькуватість, внаслідок якої не домовився заздалегідь з жодним із навколишніх батюшок про допомогу в соборуванні. Наше духовенство, треба сказати, було дуже дружним, і допомагати один одному на соборуванні було нормою, тільки от згадав я про це лише у неділю, коли вже треба було оголошувати день і час таїнства, тож соборувати мені неминуче належало одному.

З'ясувалося, що в селі існує думка, що соборуватись треба тільки перед смертю, і оскільки ніхто з парафіян, а тим більше з простих селян, нічого подібного найближчим часом не планує, то й на соборування ніхто не поривається.

У призначений день я прийшов до храму та побачив, що на соборування прийшло аж троє парафіян. Повний подиву, я почухав потилицю та відслужив соборування, а потім поцікавився причиною дивної пасивності парафіян у звичайній та звичній як для Великого посту справі. З'ясувалося, що в селі існує думка, що соборуватись треба тільки перед смертю, і оскільки ніхто з парафіян, а тим більше з простих селян, нічого подібного найближчим часом не планує, то й на соборування ніхто не поривається. Також виявилося, що дана думка має упевнену прихильницю в особі місцевої бабусі, яка у церковних справах користувалася на той момент незаперечним авторитетом та навіть носила неформальне прізвисько «господиня церкви».

Розповідати про подальші події навколо того, як згодом змінювалося ставлення моїх парафіян до соборування, я не буду, бо зараз не про це. Скажу лише, що на час мого переведення в місто соборуватися почали вже не лише парафіяни, а й ті з мешканців села, хто мав звичку приходити до храму лише на Великдень. Хіба що тільки та сама бабуся, яка щиро вважала, що соборуватися треба тільки перед смертю, залишилась при своєму переконанні. Втім, вона, яка втратила на той час свій неформальний титул, на думку селян у цьому питанні вже ніяк не впливала.

Такий довгий вступ зумовлений насправді тим, що упередження щодо виняткової передсмертності соборування як таїнства існує в умах багатьох і донині. Скільки разів мені доводилося бачити, як буквально втискаються в ліжко деякі вже лежачі хворі, коли, крім причастя, пропонуєш їх пособорувати.

А буває й так: прийдеш до хворого, він сяк-так сповідається, потім його соборуєш, він причащається, після чого, дивлячись зляканими очима, питає, мовляв, я тепер помру, так?

А буває й так: прийдеш до хворого, він сяк-так сповідається, потім його соборуєш, він причащається, після чого, дивлячись зляканими очима, питає, мовляв, я тепер помру, так? І от, чесно, не знаєш, буває, що й відповісти. З одного боку, людина й сама розуміє, що стоїть на краю могили – нецерковні чи малоцерковні люди рідко запрошують священника для причастя вдома, коли розраховують одужати. Найчастіше буває якраз навпаки – всім вже настільки зрозуміло, що хворому вже недовго жити, що є ризик елементарно не встигнути застати його у свідомості. А з іншого, цей ось вмираючий майже панічно боїться, що після соборування він неодмінно помре...

Звідки взялося це дивне упередження? Наважуюсь припустити, що тут не обійшлося без католицького впливу. Моя, наприклад, рідна Вінницька область була, як відомо, до кінця XVII століття частиною Польщі. Однак і після поділу Речі Посполитої понад півстоліття польський вплив у краю був надзвичайно сильним. А з ним – і католицький. У католиків, у свою чергу, соборування якраз і є свого роду передсмертним напуттям.

Село, де я служив, на третину католицьке. Люди там виключно доброзичливі, у православних з католиками багато змішаних сімей, і люди поважають віру один одного настільки, що місцеві католики після традиційного відвідування їхніх будинків ксьондзом на Богоявлення обов'язково чекають ще й місцевого православного священника. І спробуй не ушануй!

Тепер уявімо, що в умовах безбожної радянської дійсності священник, що змушений поєднувати служіння в трьох парафіях і живе в сусідньому селі, раз на два тижні приїжджає на службу та ще час від часу на похорон. Чи до соборування йому? Отож місцеві православні не дуже й не знають, що це таке. А якщо й дізнаються, то від католиків, у чиїх домівках час від часу буває ксьондз, який дає напуття та, звісно, соборує вмираючих.

Окремі, на перший погляд очевидні, омани виявляються живучими навіть у наш час тотальної доступності інформації.

Наші сучасні городяни також нерідко є вихідцями з сіл, а якщо й не вони самі, то вже точно їхні батьки чи дідусі з бабусями. Воцерковлених віруючих людей у ​​нас, як відомо, від 4 до 7% від населення всієї країни. Тож чи варто дивуватися, що окремі, на перший погляд очевидні, омани виявляються живучими навіть у наш час тотальної доступності інформації?

При цьому ситуація така, що за належної участі віруючих наші нецерковні родичі, колеги та просто знайомі мають усі можливості зі своїми упередженнями, стереотипами та оманами розлучитися. Потрібно лише не лінуватися про це говорити. І кажучи – пам'ятати, що зовсім не гріх зруйнувати переконаність співрозмовника у власній поінформованості у релігійних питаннях, мовляв, «у мене бабуся до церкви ходила, тому я все знаю».

Напевно, перше і головне, що має відчути така людина після ґрунтовної бесіди з віруючим, – це те, що в питаннях віри він не знає взагалі нічого, хоч би ким була його бабуся. Для цього ж нам треба навчитися правильно говорити з людьми, не давлячи аргументами, напираючи та наполягаючи. А маючи правильні відповіді на різні питання, ділячись досвідом і правильними знаннями, зацікавлюючи і відкриваючи співрозмовнику віру з боку того, чого навчає Святе Письмо і Церква. Що само собою передбачає необхідність як знання, так і досвід віри мати сповна.

Втім, кращого часу для їх набуття, ніж Великий піст, як ви розумієте, й змислити не можна.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також